Придбати книгу англійською можна тут: https://amzn.to/2Qn4CUp
Вже довший час в моєму списку прочитання була інша книга про Північні Корею – “Nothing to Envy: Real Lives in North Korea“, яку я побачила в одному з відео Поліни (взагалі задумалась скільки прекрасних книг я прочитала саме завдляки тому, що у своїх відео Поліна їх згадала). Проте вже не пригадаю яким саме чином саме книга “Аби жити” (“In Order To Live: A North Korean Girl’s Journey to Freedom“) першою потрапила на мій Kindle.
Книга складається із трьох частин названих по країнах, в яких перебувала Єонмі поки змогла отримати свободу – Північна Корея, Китай та Південна Корея. Я була майже впевнена, що найбільше мене зачепить частина історії, яка відбулася в Північній Кореї, проте історії про продаж людей та всю схему навколо продажу в дружини нелегалок мене зачепили набагато більше. Якщо ще можна зрозуміти якимось чином те, що відбувалось в країні з диктатурою та централізованою економікою, то жорстокість звичайних китайців до виморених тривалим голодом людей залишила по собі нагадування не уявляти собі всіх людей добрими чи хоч приблизно такими.
Не так давно один із моїх співробітників сказав, що пробує побільше читати письменників, які походять не з Америки чи Європи, аби краще розуміти світ в усій його різноманітності. Історія Єонмі, якою вона так щиро та відверто поділилась в книзі безумовно є унікальною можливістю побачити ближче те, що насправді відбувається в цій частині світу. Її рефлексії про цінність вибору та справжнє значення свободи зачепили в мені роздуми, які вже тривалий час були в моїй голові, проте не могли вилитись настільки влучно в словах.
don’t know if the other defectors had the same problems, but for me the most difficult part of the program was learning to introduce myself in class. Almost nobody knew how to do this, so the teachers taught us that the first thing you say is your name, age, and hometown. Then you can tell people about your hobbies, your favorite recording artist or movie star, and finally you can talk about “what you want to be in the future.” When I was called on, I froze. I had no idea what a “hobby” was. When it was explained that it was something I did that made me happy, I couldn’t conceive of such a thing. My only goal was supposed to be making the regime happy. And why would anyone care about what “I” wanted to be when I grew up? There was no “I” in North Korea—only “we.” This whole exercise made me uncomfortable and upset.
(довільний переклад мій)
не знаю чи інші біженці мали таку саму проблему, але для мене найважчою частиною програми було навчитись представляти себе в класі. Майже ніхто не знав як це робити, тому вчителі навчили нас, що спершу тобі потрібно сказати ім’я, свій вік та місто з якого ти родом. Потім ти можеш розказати людям про свої хобі, улюбленого співака або актора, і наприкінці ти можеш розказати ким ти хочеш стати в майбутньому. Коли мене викликали, то я завмирала. Я не розуміла, що означає “хобі”. Коли мені пояснили, що це щось що я роблю, щоб почуватись щасливою, я не могла пригадати нічого такого. Моєю єдиною ціллю було робити режим щасливим. І чому для когось було б важливим знати ким “Я” хотіла б бути, коли виросту? В Північній Кореї не було “Я” – тільки “ми”.
In North Korea, we are usually taught to memorize everything, and most of the time there is only one correct answer to each question. So when the teacher asked for my favorite color, I thought hard to come up with the “right” answer. I had never been taught to use the “critical thinking” part of my brain, the part that makes reasoned judgments about why one thing seems better than another. In South Korea, I learned to hate the question “What do you think?” Who cared what I thought? It took me a long time to start thinking for myself and to understand why my own opinions mattered. But after five years of practicing being free, I know now that my favorite color is spring green and my hobby is reading books and watching documentaries. I’m not copying other people’s answers anymore.
(довільний переклад мій)
В Північній Корея, ми навчені зазвичай запам’ятовувати все, і більшість часу є тільки одна правильна відповідь на кожне питання. Тому, коли викладач запитала, який в мене улюблений колір, я дуже довго думала, щоб знайти “правильну” відповідь. Мене ніхто ніколи не навчав використовувати частину розуму, яка відповідала за критичне мислення, ту частину, яка робила обґрунтовані судження чому якійсь речі кращі за інші. В Південній Кореї, я навчилась ненавидіти питання “Що я думаю?” Кому взагалі важливо, що я думаю? Мені зайняло багато часу починати думати самій та зрозуміти чого мої думки мають значення. Після 5 років практикування буття вільною, я знаю, що мій улюблений колір весняно-зелений, а моє хобі – це читати книги та переглядати документальні фільми.
I never knew freedom could be such a cruel and difficult thing. Until now, I had always thought that being free meant being able to wear jeans and watch whatever movies I wanted without worrying about being arrested. Now I realized that I had to think all the time—and it was exhausting. There were times when I wondered whether, if it wasn’t for the constant hunger, I would be better off in North Korea, where all my thinking and all my choices were taken care of for me.
(довільний переклад мій)
Я ніколи не думала, що свобода може бути такою жорстокою та складною. До цього часу, я завжди думала, що бути вільною означає носити джинси та дивитись ті, фільми які хочеться без страху бути арештованою. Тепер я зрозуміла, що я повинна весь часу думати – і це було виснажливо. Були часи коли я задумувалась, якби не постійний голод чи було б мені краще в Північній Кореї, де за мене думали інші та інші робили вибір за мене.
Придбати книгу англійською можна тут: https://amzn.to/2Qn4CUp
Дякуємо!
Тепер редактори знають.