Автор фото: @Ola_bilo4ka
Місто спянило одразу. З першого ж подиху, а ще краще сказати з першого ж погляду. Все, абсолютно все навколо це красиво. І спянило не гламурною красою глянцу, чи холоднечою барокових чи готичних споруд. Було паморочливо від відкритості – величезні вікна, відсутність стереотипів, люди, які обідали чи вечеряли, виносячи столики із власного помешкання та ставлячи їх просто на вулиці.
Було багато всього – прогулянок по кварталах, які ще кілька років тому відлунювали тривожними забороненими плодами пристрасті, а зараз перетворились просто на частину екскурсійного маршруту, посиденьки в закладах, де до недавна була тільки кава,а ще багато води, води усюди, і звісно просто шалена кількість велосипедів. Ми ще першого дня запідозрили, що їх набагато більше, а ніж мешканців у місті. І були таки праві. При загальному населенні 800 тис, в місті знаходиться більше півтора мільйонів велосипедів.
Я була б не я, якби не потягйнула своїх друзів в музей науки, який в Амстері має форму корабля, та носить чудову назву “Немо”. Музей просто фантастичний. Десь приблизно на голову вищий, а ніж музей в Барселоні, та в кільканадцять разів більший, а ніж музей в Москві. Експонати інтерактивні та в стилі міста. Наприклад несподівано для себе знайшли цілий поверх присвячений сексу та стереотипам сприйняття краси.
Були ми в музей Рембранта, і якщо ви не великий-великий фанат цього художника – не рекомендам. Музей меморіальний, і його шедеврів, на жаль, там досить мало. А ось музей Ван Гога – просто няма. Все те, що переглядалось і в що я була закохана із самого 10 класу (відколи вперше побачила ці шедеври) – все це по-справжньому, і з непідробною енергетикою. Якось так, що Ван Гога треба дивитись саме в Амстері. Тільки тоді розумієш про що насправді це все.
Найкращою частиною подорожі стала чудова компанія двох чудових людей, і за посередництвом моїх друзів @Rostyslav і @Ola_bilo4ka ! Ви просто моє все! Адже тільки завдяки вам враження такі повні та яскраві 🙂 Вдячна за дні та ночі 🙂
Найважче з того всього було повертатись в Україну. І не тому, що хотілось залишитись в місті, ще його пооглядати. Загалом як і кожне інше місто, так і Амстер дозволив мені пізнати свою душу за 2-3 дні. Не хотілось вертатись, бо тут в порівнянні все більше відчувається #журбинка. І вона в усьому. В закритості людей, в дибілізмах управління країною, в непевності в завтрашньому дні. Чому так? Чому в країні, що зовсім неподалік від нашої, люди думають про свої маленькі проблеми – в якій пекарні краще хліб купити, чи не зносились ще в дитини черевики, куди поїхати відпочити на вихідні чи просто яку музику послухати ввечері? Чому ж в нашій країні на противагу мабуть немає жодної людини, яка хоча б раз на тиждень не задумувалась – а що далі? А як зробити так, щоб через декілька років, освіта яку я отримав сьогодні офіційно визнавалась, як зробити так, щоб мова, якою говорили ще твої прадіди і далі залишалась державною? Що від тебе залежить, аби після закінчення виборів хоч якась сума в гаманці не втратила купівельної спроможності за декілька днів, якщо не годин?
Це складно, вертатись сюди, але тут нам місце.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.