Джанго Вільний


Здається про цей фільм в українському Інтернеті уже все сказане, що можна про нього сказати. Будь-які коментарі рясніють оцінками "10 з 10", говорять про те, що Тарантіно як завжди неперевершений.

Якщо говорити про свої чисто суб'єктивні враження - фільм хороший. Багато крові, хороша не нудна сюжетна лінія. Але для мене це все було далеко не головне. Здається мені, що Тарантіно вдалось у фільмі зробити те, до чого мав би прагнути кожен режисер - розповісти дуже справжню історію, яку ти розумієш не на рівні слів, а які проживаєш із героєм його страхами, почуттями та його очима. Рабство уже далеко від нас в історії. Фактично воно не зачіпає ніяких наших особистих спогадів, але тим важливіше розповісти цю історію глибоко та правильно, аби у глядача з'явилось емоційне відчуття - коли немає виходу, коли не всі люди рівні, коли твоє тіло це просто знаряддя в руках іншої людини. Це складні переживання та складний образ, який фактично дуже важко нав'язати чи то-пак дозволити повністю емоційно пережити людині вже ХХІ століття. Але собі це варто дозволити. Дозволити пережити цей фільм від початку і до кінця із тією ж долею сарказму. І не для того, аби потім видихнути по закінченню з полегшенням, з думкою: "Як добре, що я вільний, вільний робити все, що хочу." Для розуміння. Для розуміння того, що буває інакше. В житті інших людей маса стереотипів і в їхньому уявлені світ виглядає інакшим, з іншими обмеженнями, класифікацією людей та дозволеною мірою жорстокості, насильства та надмірної правової влади. І це не добре, і не погано. Так просто є, вони такі є.

P.S. Вночі прийшли з @anima_vera додому і я виявила у себе першу сиву волосину. Мабуть така відверта кількість насильства таки не для моїх нервів 🙂

Facebook Comments
Шукаєте де зупинитись в своїх наступних мандрах? Спробуйте знайти готель чи квартиру на Booking.com

Читайте також:

Залишити відповідь

Дякуємо!

Тепер редактори знають.