Почала читати я цю книгу тому що це Ренд, і після того як я завершила читати Атланта мені було трішки сумно, що книга закінчилась. Саме тому для мене навіть імені автора було достатньо.
Книгу починати читати не просто. Cтиль Айн Ренд вчувається ледь чи не з першого абзацу та патетичність деяких описів мені більше нагадувала стилістику середньостатистичних спроб писанини (це я про опис образу та поведінки Домінік). До середини любовна лінія вирівнюється по естетиці та більше нагадує ту стилістику Айн Ренд, яку можна було зустріти в Атланті.
Для мене було трохи дивним те, що книга така стилістично нерівномірно. Я припустила, що вона просто була написана не в безперервній роботі, а існувала в якійсь початковій версії, та була дописаною вже через достатній проміжок часу. Я собі обіцяла не заглядати у Вікіпедію, до завершення прочитання книги, щоб не починати бачити в книзі те, чого там насправді нема, а лиш зумовлено моїм очікуваннями. І таки так – у Вікіпедії (https://en.wikipedia.org/wiki/The_Fountainhead) вказано, що книга творилась у досить різні періоди. Цікавий епізод, що показує, що хоча автор може і сприймати себе як цілісну особистість, стилістика письма таки може бути досить різною в залежності від “життєвого досвіду”.
Мій загальний підсумок досить не однозначний. Так, звісно це Айн Ренд і, коли я читаю її книги, мені здається, що вони говорять до того найглибшого, що є в мені, і чомусь мені здається, що так ці книги, на жаль, говорять не до всіх (що несподівано стало для мене приємним, що вони так само “говорять” до моєї мами та чоловіка 🙂 ). Але чомусь “але” в мене до цієї книги більше, ніж до Атланта. Можливо лиш тому, що я її прочитала другою, а не першою.
Для прикладу, мені видалось трохи дивним, що в цілій розповіді я зустріла знову таки тільки один жіночий образ, який відповідав головній ідеї книги. В Атланті ми мали Дагні, яка переживала всі трансформації до розуміння ідеї, якою існував/був вираженням і т.д. Джон Голт, в “Джерелі” ми маємо лиш Домінік, яка (… і далі за текстом першої половини речення …) – Говард Рорк. І хоча нюанси персонажів змінюються від книги до книги, та в загальному – це ті самі люди в тих самих співвідношеннях, і хоча я розумію, що це може просто вираження того часу, коли сильна жінка була швидше феноменом, ніж нормою, та дивно, що авторці не було цікаво погратись з інакшими гендерними співвідношеннями головних персонажів у своїх книгах.
Хоча таку понижену увагу до продумування деталізації та урізноманітнення сюжету я особисто для себе пояснюю тим, що по характеру книги (принаймні для мене) добре відчутно, що для авторки персонажі, та і весь сюжет загалом доволі другорядні. Вони лише тло, для слів та виявів, якими Айнд Ренд хоче донести головну ідею історії. Якщо цей автор так же глибоко говорить до вашого серця, як до мого, то можливо ви будете поділяти мою думку, що і справді в цьому випадку сюжет не найголовніший в книзі.
І ще одне “але”. Можливо я ще просто маленька, та от те, як подано перший сексуальний досвід Домінік мені геть не сподобалось, і не сподобалось не тому, що це суперечило моїм якимось цінностям і поглядам на те, що варто прототипувати в книгах, що ні. Швидше тому, що те як все відбулось і як подано, нічого не додало до розуміння сюжету чи персонажів. Та і загалом любовна лінія перша третина розповіді така трішки дивна і не досить зріла.
І не зважаючи, на те, що критики в моїй голові стосовно “Джерела” більше, ніж стосовно Атланту кінець мені в ній сподобався таки більше, і залишив якусь більш повну і глибоку картину для роздумів.
Чи варто читати? Однозначно так, якщо інша/інші книги Айн Ренд промовляють до чогось всередині вас – такого глибокого та сокровенного. Якщо ви ніколи не читали Айн Ренд досі, то це вприцнипі хороший варіант спробувати чи “засмакує” вам цей автор. А спробувати дуже і дуже варто.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.