Побачивши трейлер цього фільму, в якісь із відвідин кінотеатру, я чітко зрозуміла, що дуже хочу на нього піти. Я люблю фільм жанру катастрофа, а їх якісних знімають не так уже й багато. В більшості київських кінотеатрів цей фільм демонстрували в 3D, я однак спеціально шукала сеанс, де би він був в більш традиційному форматі. І відповідь на запитання “Чому?” досить проста, я відчувала що це може щось більше, ніж просто кінокартина з крутими спец-ефектами чи краєвидами. Захотілось її пережити на рівні розуміння розказаної історії, а не на рівні примітивних почуттів страху чи захоплення побаченим.
Стрічка мене по-справжньому вразила. Не глибиною сутністю персонажів, і не неймовірним протистоянням людина-природа, і навіть не неймовірними краєвидами дикої природи. Вона вразила мене тим наскільки реалістично було донесено цю історію. Йдучи в кіно найчастіше ми очікуємо побачити завершенну з точки зору драматургії історію. Найчастіше це вступ, криза і фінал, який в залежності від жанру може бути позитивним чи сумним. Ми очікуємо, що герої кінокартини покажуть нам за ці 15,-2 години ключові риси свого характеру, і що в нас до кінця картини буде цілковите розуміння на більшість “чому?”, які виникали протягом перегляду. Це можливо в кіно, але в справжньому житті так не буває. Інколи люди говорять беззмістовні репліки, роблять вчинки, які не відповідають їхньому характеру, бояться та помирають зовсім без глибокого змісту чи надзвичайно важливих прощальних слів. Енн Ламотт у своїх порадах для майбутніх авторів книг писала, що потрібно дуже уважно “слухати” вигаданого вами персонажа, аби зрозуміти його характер. В реальному житті в нас немає такої можливості.
Цей фільм базований на реальній історії. І, на мою думку, він поданий найкращим чином адже став своєрідною можливістю для глядача пережити історію такою якою вона була, інколи безглуздо трагічною, інколи трішки смішною, інколи просто беззмістовною. Чому це важливо, мати можливість прожити за цей кіносеанс щось близьке до реальності, а ніж хорошу історію із повчальним змістом? Тому що в справжньому житті ніхто не дає правильних відповідей. Цей фільм дозволяє емоційно доторкнутись до трагедії і залишає поле для глядача аби зробити свої дуже різні висновки.
Мої висновки були доволі кумедні. Десь із середини фільму я була сама собі безмежно вдячна, що я простий смертний програміст, і що щоб заробити собі на кавальчик хліба мені не потрібно водити людей хто зна куди в гори і балансувати щодня на межі життя і смерті. Можливо хтось під час перегляду настільки захопився красою пейзажів та відчуттям того як людина підкорює недосяжні частини природи, що і собі почав плекати в серці мрію колись піднятись на таку мальовничу вершину. Та це історія не про мене. Габріель Еттінген у своєму дослідженні мрій часто повторює, що нам потрібно вчитись відрізняти мрії реалістичні в нашому житті від зовсім не реальних, аби правильно направляити свою енергію та досягати результатів. Наше покоління росте в часи, в якому голосно звучить мото: “Якщо у вас є мрія, робіть все для того, щоб її досягти”. Після цього фільму в моїй голові ще твердіше зазвучало дещо протилежне до цього мото: “Робіть все … але на завжди”. Перш ніж кинутись докладати гігантсько багато зусиль для того, щоб досягнути чогось такого бажаного і вимріяного для себе, можливо варто себе запитати: “Чому?”. І мати цю відповідь не для того, щоб її розповідати друзям. Мати цю відповідь для самої/самого себе. І самим серцем відчувати завжди, що вона чесна і правильна.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.