Огляд фільму: “Все ще Еліс”

Все ще Еліс

Один із небагатьох нових фільмів, які я переглянула за останній час, і який зачепив та залишив по собі слід. Фільм, який заставив задуматись і подивитись на світ під іншим кутом.

Головна героїня - Еліс - викладач лінгвістики в університеті, успішний науковець, дружина, матір трьох дітей. Здається, у неї є все, вона добилась всього. Та в неї виявляють хворобу Альцгеймера. З цього починається фільм.

В ньому не буде зайвої драми та сліз, надмірного акцентування на моментах, які б мали викликати в глядача співчуття, сльози чи надмір емоцій. Мені жодного разу за цей фільм не було жаль головної героїні, це фільм не такого гатунку. Він не вимагає емоцій, а дозволяє досить безпечно для вас прожити  час кінострічки в ситуації, в якій опинилась Еліс. 

Пробуючи надати своєму життю змісту, ми самі для себе вигадуємо цілі, ставимо їх, досягаємо, віримо що це успіх. Тішимось тому, що відповідаємо чи не відповідаємо якимось нормам суспільства. Якщо щось не виходить подумки завжди картаємо себе, що недопрацювали, недоробили, не вклали достатньо зусиль чи розуму, чи просто що ось жаль що ми не настільки талановиті, не настільки красиві не настільки щось інше. Але у всьому цьому ми не перестаємо вірити, що контроль в наших руках, що те, що ми отримуємо в житті, це прямий результат всього, що ми робимо.

Прихід хвороби змінює ситуацію. Впало відчуття, що щось насправді залежить від тебе. Еліс старається продовжувати жити своїм звичним життям наскільки це можливо. Вона виважена, спокійна, залишається такою ж логічною та послідовною, як була до моменту, коли дізналась про свою хворобу. І в такому ж самому логічному та врівноваженному ключі планує самогубство на той випадок, коли вже відчуватиме, що не належить собі.

Мене вразило те, наскільки ми самотні в такі моменти. І хоча всі навколо стараються якось допомогти, але насправді людина залишається сама з собою, зі своїми рішеннями, зі своїми страхами, із своїми переживаннями. Еліс нікому не розповіла про заплановане самогубство, мені здається, що ніхто із рідних так до кінця і не зрозумів наскільки це було морально важливо для неї залишатись розумово активною якомога довше, бути частиною того, для чого вона доклала стільки зусиль.

Закінчення фільму наштовхнуло мене на думку, що всередині кожного із нас є щось таке первинне і людяне. Це щось не піддається компромісам та іншим умовностям, які є в стосунках між людьми. Воно є чимось, що є в самому центрі особистості, що не має слів для опису і не потребує їх. І коли людина планує своє особисте життя, вибирає свого партнера на все життя, надважливо, щоб ця людина любила твоє ось це первинне і людяне без ніяких "але" та компромісів.

Рекомедую для перегляду в компанії із самим/самою собою.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments
Шукаєте де зупинитись в своїх наступних мандрах? Спробуйте знайти готель чи квартиру на Booking.com

Читайте також:

Залишити відповідь

Дякуємо!

Тепер редактори знають.