Зовсім не так давно, мені пощастило побувати у Москві у зв’язку з відвідуванням конференції WSC-8. приїхала я тоді на два дні раніше, аби мати змогу трохи і Москву подивитись. В путівнику, який придбала за звичкою, було кілька обєктів, які мене справді зацікавили. Один з них – музей ім. Пушкіна. В ньому доволі багата колекція модерного мистецтва (поїхала насправді туди заради одного Пікассо, але колекція мене таки вразила). Біля цього музею розташований також Храм Христа Спасителя.
Я не дуже сильно перед поїздкою займалась вивченням історії Москви, але чомусь до цього храму люди тягнулись, він був детально описаний в путівнику, і коли я туди прийшла – то було доволі бажаючих відвідати його. Мене б все це не здивувало, якби не факт, що храм на вигляд був достатньо новим.
Тоді обійшовши усе, я вийшла з нього з думкою – “Так, дуже красиво. Врешті-решт треба ж щось красиве будувати і в нашому столітті, аби мати, що залишити дітям”.
Вся ця історія б не мала продовження, але сьогодні ми ходили з друзями на фільм “Шпигун” (чи то пак “Шпион” в оригіналі) і там в декількох сценах фігурував Палац Рад. Що це за споруда я дразу чесно кажучи не зрозуміла. Але потім один із друзів мені розповів, а я собі пригадала, що на курсах ескурсоводів на одній із лекцій про основі архітектури нам моя геніальна викладачка справді розповідала про цю безглузду ідею, як вияв гігантоманії сталінізму – звести палац Рад. Ось як він приблизно виглядати:
І ось сьогодні гуглячи про цей палац – прочитала, що для того, щоб його звести було знесено Храм Христа Спасителя. Якщо вірити улюбленій вікіпедії оригінальний храм було закладено в 1839 році, а освячено в 1883 р. Сучасну же споруду збудували у 90-тих роках ХХ ст. І хоча первинна споруда храму не була настільки давньою, все ж це місце мені так здається тепер частково і тому так притягує та манить віруючих – як символ відновлення віри після повалення радянської влади.
Мені часто доводиться чути різні оповідки про росіян, і можливо я б навіть багатьом із них вірила, якби у мене не було друзів у цій країні. Це дивна, і зовсім не така проста по ментальності країна, якою її намагаються представити перісічному українцеві. Але про це вже я кось іншим разом.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.