Книга, яку я не планувала читати, та після цього твіту Маргарити вирішила звернути на неї увагу. Адже коли автор книг так відгукується про інше чтиво воно таки мабуть варте уваги.
Коли читаю хороші книги, розумію, що мені більше не можна писати книги:)
— Rita (@mrija) December 29, 2015
Коли Рита зі мною поділилась зображенням обкладинки зрозуміла, що це таки книга для мене. Можливо ви десь теж мого віку (мені на час написання 28), і ви пам’ятаєте які книги в нас були в дитинстві. Більшість із них були справжніми, про щось глибинне, що ховалось в людях, і що вираженим можна було знайти тільки на сторінках книжок. А ще обкладинки, обкладинки тих книг запрошували нас зануритись в зовсім інші епохи та обставини, воно не були з велики крикучими літерами, а навіть простими барвами намагались вже почати розмову з читачем. Ще більше мою цікавіть до книги підігріла Уляна, яка зреагувала приблизно так
@chorna_kiwka Фенні Флегг!! Не вірю своїм очам! Хто видав? Хто переклав? Я його заобіймаю! Тобто їх! Ойбоже! 😀 — Doctor Endorphin (@dr_endorphin) December 30, 2015
Улянка мій маленький книжковий гурман і її смаку не могла не довіряти.
Мене часто запитуються, де я знаходжу час читати. Час є завжди ) Ось ця книга, для прикладу, майже повністю прочиталась в швидкісному поїзді “Київ – Луцьк”, коли я прямувала в гості в часі різдвяних свят.
Книга цікава як і самою історією, яку розповідає, так і форматом, в якому вона написана. В ній є одразу дві сюжетні лінії, різниця між якими складає біля 50 років.
В першій йдеться про життя в невеличкому містечку Вісл-стоп, яке розташоване неподалік залізничної станції, та в якому власне знаходиться кафе Зупинка в часи Великої депресії. В ній немає чітко вираженних центральних постатей, та найбільше мою увагу привернула історія двох закоханих – Іджі та Рут (так, це дві жінки), які змогли в той час жити згідно закону власної совісті. Воин також є двома управительками цього невеличкого кафе, де готують смажені зеленіі помідори. Поза тим ця лінія пістріє іншими яскравими персонажами – рожичами Іджі, її працівниками, сином Рут – Куксою. Відчуття, яке мене не покидало протягом всього часу, що я слідувала за цією сюжетною лінією, що ось в якийсь момент, хтось осудить тих, хто чинить згідно законів совісті, а не так, як має бути в суспільстві. Але цього не сталось. І в якийсь момент я відчула наскільки це правильно, і наскільки це складно зараз для нас.
Друга лінія розповідає історію двох жінок, одній із яких 86 років (міссіс Тредгуд), та вона досі почувається молодою, а іншій лиш біля 50-ти (Евелін Кауч), та вона вже втратила смак до життя. Все це відбувається наприкінці 80-тих років. Останнім часом я багато думаю про це. Чому люди після 50-ти перестають бачити для себе майбутнє, перестають цінувати себе в цьому світі, цінувати свій час, своє здоров’я, знаходити і створювати для себе маленькі причини для радості. У цій книзі міссіс Тредгуд розповідає про життя в Вісл-стоп, та надихає Евелін подивитись на своє життя більш оптимістично.
Формат книг спочатку мене збентежив, та потім я до нього звикла. Уся історія подана невеличкими фрагментами, які часто розкидані в часі. То ми читаємо про те що відбувалось в кафе Зупинка, то ми вже слухаємо розмови міссіс Тредгуд та Евелін, а то читаємо місцеву газету Вісл-стоп. Та саме такий формат, на мою думку, дозволив авторці зробити читача більш органічною частиною історії, яку вона нам розповідала.
Якби не було дивно, та книга завершується списком рецептів страв, які фігурували в книзі, і які готувала Сипсі та ще рецептами декількох страв, які напряму не фігурували в книзі. І що я вам скажу? Наступного літа я обов’язково спробую приготувати смажені зелені помідори.
Дякуємо!
Тепер редактори знають.