“Судити по совісті. Історія про справедливість і спокуту” Браян Стівенсон

Судити по совісті. Історія про справедливість і спокуту

Не знаю як я читала опис цієї книги в онлайн-магазині (а мені таки здається, що я його читала), але загалом, я думала що ця книга про судові системи різних країн та історії їх винекнення, та порівняння ефективностей. Мені досі цікаво звідки в мене таке уявлення виявилось в голові. Адже книга виявилась зовсім про інше. Вона містить історії справ, з якими протягом життя працював Браян Стівенсон. Ще будучи молодим студентом та перебуваючи в пошуках себе під час навчання на юридичному факультеті Стівенсон мав особливе зацікавлення до справ, які торкались расової нерівності, а вже під час свого стажування його увагу привернув ще більш специфічний напрямок справи, в яких обвинуваченного було засудженно до смертої кари. 

Книга не проста емоційно, але водночас і така, від якої складно відірватись, адже все, що описує автор відбувалось в реальному житті. І ця подорож, подорож до розуміння як так складається, що інколи людину, яка не скоювала злочину, можуть засудити до смертної кари задає більше питань не про саму історію конкретної людини та особливості її справи. Така подорож більше ставить питання до того, як в суспільстві впринципі таке стало можливим. Та не тільки це. Починаючи десь з середини книги автор роздумує в контекст інших справ, над якими він працював, чи навіть якщо людина вчинила злочин, але в результаті цього злочина не було позбавлено життя жодної людини, чи маємо ми право як суспільство засуджувати таку людину до смертної кари. І чи навіть, якщо людина убила іншу людину, чи завжди настільки однозначно можна бути певним, що смертна кара - це покарання, яке має мати право присуджувати суд. Що як обвинувачений 13-річна дитина, яка захищала матір від вітчима, який черговий раз намагався її побити, чи якщо було вбито людину, яка сама знущалась над дитиною та сприяла вживанню нею наркотиків.

Книга повна думок, повна спроб зрозуміти, та ще більше в ній особистої Браянової віри в краще в людях. Як неодноразово було в книзі - кожна людина краща, ніж її найгірший учинок: якщо ви взяли чужу річ, ви не обов'язоково злодій, якщо ви сказали не правду, ви не обов'язково брехун і так далі. І це якесь глибоке і дуже доросле намагання в кожній засудженній людині насамперед бачити Людину, викликає дивні роздуми про власне відчуття справедливості та сприйняття інших людей загалом.

В книзі була ще одна метафора, яка не йде в мене з голови, мабуть в тому числі, що прийшов мій життєвий час глибше зрозуміти милосердя. Після завершення однієї із справ Браян спілкується з однією із відвідвачок судового засідання і вони розмовляють про притчу про грішницю. Відвідувачка дуже тонко називає себе і Браяна "людьми, які ловлять каміння". І саме в цьому словосполученні для мене і міститься мій найбільший висновок із цієї книги.

Facebook Comments
Шукаєте де зупинитись в своїх наступних мандрах? Спробуйте знайти готель чи квартиру на Booking.com

Дякуємо!

Тепер редактори знають.