Світовий день молоді в Мадриді

Шукаєте де зупинитись в наступних мандрах? Знайдіть готель чи квартиру на Airbnb (за посиланням знижка 25£)

Завтра минає рівно тиждень як я повернулась із цієї захоплючої подорожі Європою.  Мабуть одним із найбільш правильних рішень, які я зробила ще перед подорожжю – це залишити вдома в спокої нарешті свій лептоп, який майже нерозлучно прожив зі мною минулий рік, а ще мою кохану дзеркалку, оскільки коли я з нею, то не можу від неї відірватись. Тепер часом переглядаючи фото друзів з цієї подорожі трохи шкодую, що зі мною її не було, але не настільки аби це змінити 🙂

Після повернення в Україну не раз чула запитання від друзів: “А що тобі найбільше сподобалось у цій подорожі?”. Першого ж разу відповіла не задумуючись і гадаю і досі, що абсолютно правильно – “Сама зустріч із папою”. Загалом ця подорож для мене відзначилась якимись такими закінченними почуттєвими історіями. Їхала я із шоковим станом від смерті одного з друзів, і це була окрема історія, яка трохи вгамувалась тільки в неймовірно енергетичній церкві Серця Ісусового в Парижі. Подібно і виглядала зустріч з папою.

Спочатку тиждень “моральної підготовки” серед галасливих італійців, та массих інших молодих людей.

А в суботу аеродром – пошуки місця спочатку у нашому секторі, потім пошуки місьцявзагалі в якому-небудь секторі, а потім взагалі пошуки місця, де б ми змогли розташуватись. Трохи дивно все-таки було, що якось організатори зовсім не розрахували вмістимість секторів, і хоча наша група прибула через годину/півтори після того як взагалі почали запускати паломників на аеродром розмітились ми ледь чи не на дорозі. Спочатку мене трохи обурювали такі недоліки в організації, а потім собі подумала, що зрештою організувати таку подію на більш, ніж 2 млн людей, це не так вже й просто.

Мушу ще написати, бо просто буду я не я якщо не напишу, але практична відсутність смітників призвели до того, що вже до вечора весь аеродром був буквально заваленний сміттям. Абсолютно не розумію чому так вийшло, але коли в каплицях з’являються гори сміття, то щось тут вже явно не гаразд (поза тим, що рівень культури тих людей, які там що-небудь викидали – це взагалі без слів).

Та навіть ці мінуси стали частиною тієї невеликої але дуже глибокої історії, яка там трапилась зі мною Починалась зустріч із спеки. Звичайної мадридської спеки коли близько +40. Гарно було, що між секторами їздили пожежні машини, та всіх бажаючих обливали водою з голови до ніг. Десь вже ближче до вечора почало хмаритись, але ми ще гуляли, очікували на прибуття папи. Опинились потім в проході біля секторів А чи то В, а тому бачили папу. Цей образ його постатті залишиться в моїй пам’яті на довго. Мабуть настільки ж наскільки Кароль Войтила у мене зараз асоціюється із одним власним спогадом, який залишився із його приїзду до Львова.

А потім почалось… І хоча спочатку це було кілька невинних крапель, які собі падали з небес і нікому не заважали, уже через декілька хвилин  – ливень та сильний вітер. У нас з собою на всю компанію – 1 парасоля та 1 дощовик (нас було людей з 13, а може й більше). Спочатку ховались трохи під тим, що мали з періодичними вибігами під дощ, аби зловити килиматку, яка кудись починала летіти, чи речі, які почали потрохи замокати.

Смішно виглядали американці, які розташувались одразу за нами. Смішно, але розумно. Кожен із них мав що найменше 4 квадратних метри фольги. І вони просто позаматувались в цю фольгу разом із спальниками та речами. Так і лежали перечікуючи ураган, що тим часом уже добряче розгулявся.

Ці відчуття безпомічності, своєї нічого невартості перед стихіями природи – це щось із чимось. Навколо щосекунди блискавиці, розкати громів, ливень … І в цю мить Мирося пропонує всім разом нам помолитись на вервиці. Під однією парасолею та одним дощовиком в ураган та грозу 13 молодих людей молились щиро та відверто, вголос нікого не соромлячись і всі із єдиним бажанням – щоб перестав падати дощ. По енергетиці, по тому наскільки це було душевно просто неймовірно – це не написати і не передати. Я чомусь собі думаю, що коли папа придумав проводити такі дні молоді, він якраз і хотів, щоб мало чи добре знайомі між собою молоді люди саме отак щиро молилися разом. Чому саме молоді? Бо тільки в молодості ми всі мрійники, ввжаємо себе почасти безсмертними, а від того ростем максималістами та безстрашними.

Ради хвилин цієї такої спільної та щирої молитви варто було їхати не тільки 2000 км, а й набагато більше. 🙂

П.С. Безмежно вдячна всім 45 людям з нашої компанії, які були поруч всі ці 20 днів. Всі ви чудові, та надзвичайні. Спасибі вам за відкритість та неупередженність. Що часто ділились хлібом, водою, килиматками, коциками, парасолями та й всім чим тільки можна. А головне своєю любов’ю та товариством.

П.П.С. Як на мене сам факт, того що СДМ існує доказує ще один раз геніальінсть Івана Павла ІІ, який саме і став ініціатором проведення таких днів молоді. Вловивши бажання молодих людей збиратись разом на різноманітних фестивалях, він зумів зробити так, аби молодь збиралась разом в ім’я добра та любові.

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Facebook Comments Box
Шукаєте де зупинитись в наступних мандрах? Знайдіть готель чи квартиру на Airbnb (за посиланням знижка 25£)

Дякуємо!

Тепер редактори знають.