Незважаючи на те, що дуже активно рвалась до твікіно, на нього я в силу всяких обставин так і не потрапила. Тому подивилась я фільм тільки вчора.
Ось до речі офіційний трейлер до цього фільму:
І мабуть мені таки пощастило. Пощастило насамперед на публіку, з якою дивилась фільм – це були або кіно-гурмани, або старші люди, які прийшли в кінотеатр саме тому, що це фільм Іллєнка. З перших же секунд, зрозуміла одне – в жодного американського блокбастеру ніколи не буде настільки крутого саундтреку (окремі подяки гурту Даха-Браха). Перед тим вже трохи начиталась відгуків, та і друзі понарозказували – так іграшковість спецефектів помітна, але якщо чесно, то цей факт на фоні всього фільму взагалі залишився для мене мало помітним.
Фільм сильний та хороший, якщо мені десь з половини шалено хотілось хепі енду, і в який я щиро вірила, навіть не зважаючи на те, що на літаку такому то і країни не перелетиш не те, що океани. Кінець для мене був досить неочікуваним, як і сам високий рівень фільму. Знаєте що мені спало на думку? Ось знімають блокбастери в США і там історії про героїв, зазвичай напівфентезі. В українському кіно ще мабуть з півстоліття не треба буде вигадувати емоцій та характерів, в нашої країни як була, так в принципі і зараз є досить не просто ситуація у кожного. Емоції, які тягнуть героя, до того, щоб елементарно вижити знайомі кожному – комусь із повсякденного життя, комусь з власного екстримального досвід, а комусь тільки з розповідей про долю своєї родини. Це щось, що розповідає такі складні емоційні історії живе в кожному українцеві, і ще житиме хтозна скільки.
Про те, що фільм не отримав заслуженої для його рівня піар кампанії, я вже писала декілька разів по різноманітних форумах та блогах. Справді прикро, що українці і далі позиціонують свою творчість – “ми зробили круто, а ви приходьте, бо це українське”. Це на мою думку докорінно не правильно. Так прийдуть люди, які цінують, постійно цікавляться розвитком українського кіно, але є просто величезна кількість людей, яким би цей фільм точно сподобався, але які про нього банально не знали. Ні, я не думаю, що потрібно було іти шляхом водіння класів на цей фільм. Просто навіть за рахунок онлайн піару, який би обійшовся більш, ніж дешево порівняно з бюджетом фільму, можна було добитись дуже крутих результатів.
Питання піару, не останнє, зважаючи на те, що якщо ми хочемо бачити і далі якісне українське кіно, то з нього в будь-якому випадку треба робити бізнес. Бо якість за ідею не купиш. І тут мова не про рівень спец ефектів, а швидше про те, що я б із задоволенням дивилась нові якісні українські фільми не раз в 5 років, а хоча б раз в півроку.
Недостатній піар породив ще один досить дивний і неприємний факт – фільм інколи показували в кінотеатрах менше, а ніж тиждень. Я наприклад втрапила якраз на останній день показу його в цьому кінотеатрі. Ужгородська+Мукачівські друзі взагалі не змогли його подивитись.
Дивує мене також відсутність дисків із фільмом, буду надіятись, що вони таки з’являться в продажі. Хоча я б звісно краще б просто купила (!!!) кіно на його сайті. Мені абсолютно не шкода було б віддати гривень 20-30 за його таку навіть не фізичну копію. Причина банальна – у моєму ноуті, навіть дисковводу немає, так що з тим би були певні проблеми. Але сьогодні цілий вечір просто дуже хочеться показати фільм батькам, бо певні моменти і досі крутяться в голові. Також є друзі, які живуть по далеких закордоннях, і яким би також хотілось показати цей фільм (у них його звісно ж в кінотеатрах не покажуть :().
Приємно, що фільм викликав цілу хвилю масових походів на твікіно по цілій Україні. І в кожному місті твіттеряни знімали привітання для твіттерян в інших містах, що збирались на твікіно:
Київ
Львів
Ужгород
Черкаси
Дивитись ці відео завжди було дуже приємно, бо бачити усіх вас не тільки на аватарках, то завжди для мене велика радість 🙂
Дякуємо!
Тепер редактори знають.