Звичайна справа

Вчора на запрошення одного із провідних блогерів Львова - Романа Голубовського, ми мали можливість відвідати показ нового українського фільму "Звичайна справа". Перед переглядом було організовано невелику прес-конференцію для блогерів та журналістів за участі менеджера фільму Дмитра Іванова та головного актора Тараса Денисенка. Перелік питань був доволі стандартним як для представників української кінематографії - коли українське кіно стане позитивнішим та прибутковим, стандартно говорили про комплекси меншовартісності. Представники розповіли нам, що потрохи все-таки українське кіно починає відроджуватись, і вже цього року нас чекає 4-5 нових фільми створених за державні кошти.

Запам'ятались і деякі крилаті, часом доволі неоднозначні фрази:

Якщо люди хочуть порадіти, хай йдуть на голівудське кіно

Я народився і був зачатий в кіно. Я більше в кіно, а ніж живу на світі. Тарас Денисенко

Я звісно що не стрималась і задала питання про професійність піар-кампаній українських картин. Адже думаю, не одна я пам'ятаю як все було недолуго організовано, коли в прокат вийшла стрічка "Той, що пройшов крізь вогонь". Тоді на картину не потрапили навіть люди, які просто пішли б, бо це українське кіно. Мабуть найгучнішою піар-акцією цієї стрічки стали масові заходи #твікіно, коли твіттеряни в різних міст координуючись через твіттер збирались і йшли в кіно.

Звісно, що в мене є розуміння, що проведення якісної піар-кампанії - це додаткові затрати. Однак без цього насправді не має чого і починати розмову про самоокупність українського кіно. Загалом мене вкотре дивує ставлення людей, які здійснюють щось на державні гроші. Мені ніяк не зрозуміло, чому коли мова заходить про державні кошти, то елементарні закони бізнесу перестають там діяти. Адже якщо у вас є якісний продукт, то цілком закономірно, що необхідно докласти зусиль, аби кінцевий користувач дізнався про продукт і захотів цього продукту. Бюджет цього фільму був доволі не маленький (800 000$). І хоча з побаченого потім, справді можна відзначити достатню якість, але мені в таких випадках ніяк не йде з голови виступ Ігоря Рябчука на TEDxOdessa, де він розповідав про малобюджетне якісне кіно.

Дивним для мене також виглядає те, що в нашій країні, коли на держпідприємствах банально немає грошей на зарплати та оплату рахунків, звідкись з'являються державні кошти на зйомки фільмів. Але це вже зовсім інша історія.

Загалом мене прес-конференція зарядила достатнім позитивом, і я вже навіть починала собі прикидати, які  піар-моделі в тому числі із можливим частковим крауд-сорсингом могли б сприяти популяризації українського кіно. Але сам фільм відбив потім будь-які такі ідеї.

Загалом кіно справило на мене дуже двояке враження. Стилістикою подачі із самих перших хвилин воно мені відлунювало відомим американським фільмом за участі Вілла Сміта "У пошуках щастя". Закадровий голос, розстановка акцентів, типажність подачі філософської тематики, та ж сама особиста історія головного героя, коли від нього йде дружина. Не здивувала картина рівнем свого сторітелінгу - історія, яку вона розповідалась читалась погано, сюжет був надто лінійним, без відчутних кульмінацій та емоційних вибухів. Трохи було непоганого гумору, та гарних порівнянь.

Такий собі гарний фільм ні про що. Непогана спроба арт-хаусної інтерпретації проблематики кризи середнього віку в чоловіків. Опісля фільму друзі, з якими була на сеансі пробували мені розповісти, що ось цікаво обіграли різні приклади того, що ми сприймаємо вже "звичайною справою" - продавати релігію, продавати гімно і так далі. Але чесно? Якби не назва фільму, то я б взагалі про це не подумала.

Перед початком на прес-конференції один з громадських активістів Львова - Петро Рудольфович - задав питання представникам кінокартини, що саме автор хотів сказати фільмом.  Тоді й пролунала ось ця фраза

Митець нічого не хотів сказати, він просто виявив свої почуття способом, яким вмів

Мені чесно з цього приводу сумно. Адже справді вийшла з кінозалу, і зрозуміла, що людина, яка творила кінострічку, так нічого мені й не сказала. Чомусь мені це дуже нагадало українськість багатьох публічних виступів, коли людина виступаючи перед 50+ чи навіть 100+ абсолютно не задумується, що вона насправді хоче сказати цим людям, і чи має що їм сказати. І чому цим людям має бути не байдуже.

Я абсолютно не проти складних психологічних фільмів, арт-хаусних інтерпретацій сучасного життя. Але хочеться аби це робилось справді якісно, і мова тут не про фізичну якість кадрів чи фільму як такого. Хочеться якісних ідей, які будуть мотивувати, заставляти задумуватись, які захочеться цитувати та інтерпретувати до своїх життєвих ситуацій. І зовсім не хочеться, аби на екрані були рефлексії однієї людини, якій байдуже до свого глядача, до того ж рефлекції, які вже так нагадують бачене раніше кіно.

P.S.  На фільм нас запросили з кінотеатру "Планета кіно" у Львові.

Facebook Comments
Шукаєте де зупинитись в своїх наступних мандрах? Спробуйте знайти готель чи квартиру на Booking.com

Читайте також:

4 коментарі

  1. Петро Рудольфович сказав:

    Прикро бачити, як поважні мужі змушені віддуватися за дитячі недоліки в роботі;) Я також висловлював побажання, щоб твори мистецтва не потребували такого роду пояснень пост-фактум;)

  2. Більш ніж вичерпно!

  3. Олександр Денисенко сказав:

    На жаль, фільм “Звичайна справа”, взагалі, без історії з драматургічними поворотами і кульмінаціями. Навіть в такому споглядально-“мистецькому” кіно вони повинні бути. А немає їх з однієї простої причини, що ані сам автор сценарію і режисер, ані група продюсерів, які запускали картину у виробництво, зеленого поняття не мають, що таке драматургія. Тому у цій картині у головного героя немає ніякої позиції, крім тієї, що йому набридло працювати у божевільні. І все. У фільмі з Віллом Смітом, натомість, було все: і син, за життя якого відповідає герой, і суспільство, яке вибраковує лінивих, і співчуття випадкових людей до головного героя, а головне, в ньому була вирішена драматургічна проблема, яка полягала в тому, що людина у США тільки тоді може стати щасливою, коли вона працелюбна, наполеглива, підприємлива, чесна, любить свою родину і навіть ту жінку, яка покинула головного героя. І усі глядачі розуміють ці ідеологеми на рівні підсвідомості. І на цьому будуються практично усі епізоди. Відтак у діях героя закладена позиція і розвивається філософія фільму. А фільм ми дивимося з напругою, бо знаємо, що коли з героєм Сміта щось трапиться, то його син може загинути. Ми разом з головним героєм турбуємося про цього маленького афро-американця, який розуміє біду свого тата і навіть готовий пробачити йому втрату своєї улюбленої іграшки супермена. Скажіть, будь ласка, у “Звичайній справі” є щось подібне за рівнем ідеї. Бо драматургія якраз і починається з рівня ідеї, що суголосна моральним завданням всього суспільства, тобто, аудиторії, яка буде цей фільм дивитися? У “Звичайній справі” нічого подібного немає, це витівка інфантилізму митців,які нічого не хотіли сказати, вони просто виявили свої почуття способом, яким вміли, а ще – це продукт непрофесійності наших продюсерів, які зовсім не розуміються на кіно, і не тому, що не були в ньому зачаті, а тому що ніколи перед цим кіно не займалися і дуже часто навіть освіти кінематографічної не мають) .

    Я, до речі, теж Денисенко, але Олександр, майже на сім років старший від свого брата Тараса, був свідком його народження і багато чого з того, що він говорить зараз, міг би заперечити і спростувати. Має бути міра і межа, особливо – щодо зачаття. Тому, власне, і пишу цей коментар, бо мені соромно. І сором мій вже став більшим за співчуття до творців посереднього фільму. Мені прикро чути ці всі примітивно-високоносні словеса, і вони, даруйте, мене зачіпають, тому що я теж з родини Денисенка-Наум і моє прізвище інколи лунає в контексті інтерв’ю мого брата. Бо такий піар лягає тінню і на мене, оскільки я так само працюю у кіно з таким самим прізвищем. Відразу і категорично заявляю, що я себе не вважаю “зачатим у кіно”, бо знаю, що цій професії потрібно щодень вчитися незалежно від того, народився ти в кінематографічній родині чи ні. Ця професія має стосунок до етичного і потребує важкої безупинної праці і самовдосконалення. Ще Довженко казав нашому батькові, котрий у нього вчився: “Володя, щоб мати право знімати фільми, Вам треба продивитися сто тисяч кілометрів проекспонованої кіноплівки”. І сценарій “Звичайної справи” мені дали прочитати ще у 2008 р. , вже після кастингу, де мене пробували на роль головного лікаря психлікарні, який тоді у першому варіанті сценарію був ще чоловіком і не хворів сексуальними збоченнями. Васянович дав мені текст якогось діалогу, нічого не пояснюючи по самому сценарію, бо, повторюю, до кастингу мені його не дали, і я змушений був щось проговорювати перед камерою без будь-якої поставленої режисером задачі. Саме тоді я зрозумів, що Васянович на художньому кіно взагалі не розуміється, як режисер, або просто не хоче, щоб я грав у його фільмі. Вже після кастингу я отримав сценарій і вжахнувся. Коли ж мене не затвердили, помінявши головлікаря на сексуальну збоченку,мені аж легше стало. Я знаю точно, що фільм, який оперує утертими анекдотами і паскудствами, що всім відомі і драматургія, в основі якої лежить трюїзм, common places, банальність, загальновідома істина – приречений на невдачу.Послід – і є послід. І мені сумно від такої піар-компанії і тих заяв про митців, що нічого не хочуть сказати, а просто виявляють свої почуття способом, яким вміють. І я б не хотів, щоб моє прізвище, незалежно від факту зачаття, було причетним до цієї нісенітниці, за яку треба платити гроші, тільки тому, що ти українець. )

  4. Sam Um Ray сказав:

    «Звичайна справа» – Валентина Васяновича цілком відповідає назві.

    Хоча мова і поведінка героїв видається штучною, не природною, надуманою. І все це при тому,
    що були великі очікування і душі так хотілось українського фільму, українського
    саме по духу та змісту.
    Замість цього отримали звичайну ситуативну історію життя людини, яка не те, щоб не хоче жити,
    але просто не знає як це і що воно таке «жити». А все тому, що не розбирається у собі (парадокс, але який часто зустрічається серед лікарів – психіатрів та психологів), не володіє собою: почуттями, емоціями, діями. Та й взагалі не знає, чого його душі треба. До того ж головний герой – понурий депресивний та лінивий тип, алкоголік та нездара; за поведінкою і схильностями мало схожий на чоловіка, достатньо інфантильний та безвідповідальний. Справжній «герой» нашого часу, нічого особливого, пересічні муки пересічної людини.

    Переконані, що кожен має чи мав таких знайомих серед свого оточення.

    «То це ж чудово!» – лунатимуть вигуки наївних, які глибино не задумуються (може й не здатні до
    осмислення). «Ура. Знято новий український фільм! Це – свята справа!» – почуємо від інших. Крім того стільки відомих людей зайняті в епізодах. Значить це важливо, це щось хороше.

    Але остерігайтесь упередженого захоплення та зачарування від передчуття до перегляду фільму.

    Практично гарантоване розчарування та навіть почуття ніяковості та незручності за країну
    Україну (це, звичайно, стосується лише особливо відповідальних, мотивованих, соціально активних та небайдужих громадян). Сценарій незамислуватий та блідий, нічого особливого, характер глобалізаційно – космополітичний (заберіть нав’язану, можливо модою та менеджментом, мову і нічого справжнього
    українського по духу не залишиться), занепадницький. В цілому – не цікаво; банально, незатійливо – типово. Загальний стан пригнічення посилений тьмяним та тусклим освітленням, яке переважає у кадрах (єдина відповідність, яка не викликає зайвих питань).

    Картина – суцільний морок, (хіба що комусь замало життєвої правди навколо), достатньо брутальна, цинічна (моментами) і навіть «чорнушна», але, звісно, з претензією на дотепність та оригінальність. Особливо неприємним та злочинним є факт того, що протягом всього фільму герої випивають спиртне – хто більше, хто менше, і цим «лікують» себе. На фоні тотального алкоголізму в Україні – це виглядає обурливо, а саме: як безпосередній та єдиний вектор можливих дій і пропаганда нездорового способу існування.

    Фільм «Звичайна справа» показує все як є, але з трохи перетиснутою акцентуацією та перебільшенням.
    Але найгірше, навіть не натякає на шляхи подолання життєвих криз, не докопується до їх витоків, не показує пошуки виходу.
    Висновок один: все безнадійно.
    Вихід з кризи показано наочно – смерть (бомж палить на вогнищі книгу своїх віршів, а далі йде на цвинтар до своєї ж могили, де, як ми маємо здогадатися, похована його душа).
    Як це прогнозовано, патетично та понуро.
    Ні полегшення, ні радості, ні роздумів твір Валентина Васяновича не викликав. В душі та розумі – пустота, дії в фільмі розтягнуті, психологічні загострення не виписані, непомітно якоїсь особливої майстерності, авторських пошуків та їх результатів – знахідок.
    Є побоювання, що така робота може лише посилити зневіру у кінематограф, як один з видів мистецтва, яке здатне оздоровлювати суспільство, та в його магічну силу. І замість зцілити, надихнути, тонко розкрити психологічну проблему, подібні фільми здатні створити відчуття безвиході та спровокувати виникнення депресивного стану у людей, які ще до чогось прагнуть та живуть з вірою та надією на краще.
    Можливо, в когось виникне виправдовуюча думка, що фільм «Звичайна справа» є сміливою провокацією,
    яка повинна збудити соціум від тотального сну. Але соціум так загруз у «болоті», так занепав у всіх відношеннях, що лише «полюбується-помилується» своїм колективним портретом на екрані, і не сприйме це за виклик, бо для виклику самому фільму не вистачає гостроти погляду на проблему (проблеми нема, все, що показано – не проблема, а норма життя), а соціуму сили, щоб прийняти виклик і захотіти прокинутись.

    Душі та серця, які б режисер міг (в ідеалі – мав) вкласти в роботу відчутно не було, власне, як і ентузіазму, болю, гніву. А лише щирі вібрації думок та емоцій здатні зачепити за живе глядача.
    Стьоб з проповіддю підвішеного і «розп’ятого в гіпсі героя» – слабкі потуги доторкнутись до глибинної проблематики – пошуку Бога в самому собі, а разом з ним сенсу та виходу (не будемо говорити про релігії та церкви, бо вони себе практично дискредитували).
    Деякі епізоди відчуваються незавершеними. Думки – спірними і хибними (наприклад: хіба поети можуть сподіватися на належну оцінку творчості публікою, виносячи свої твори на загал, адже маси, в цілому, дурні та нерозвинуті, то що ж варта їх думка; часто істинні поети випереджають свій час і залишаються незрозумілими для сучасників).
    Герої – банальні: головна героїня – уособлення бездушності та черствості натури; головний герой – уособлення образу невдахи, тюфтія, розмазні та ображеної на життя людини; хлопчик – дивовижно байдужий, беземоційний, мовчазний, наче «відморожений», схований «під спідницю» матері; друг героя – відверто придуркуватий авантюрист, якому занадто щастить; найближчі родичі героя – відсторонені багаті бовдурі, зарозумілі та до всього байдужі (! серед них – його батько і брат – лікарі – психіатри).
    p.s. Одне, що дозволило порадіти, так це безкоштовний показ в Будинку кіно. Бо грошей, які б могли сплатити в кінотеатрі, було б відверто шкода.
    p.s. p.s. Підсумовуючи рецензію скажемо одне: «За державу обидно!».

    джерело: http://samumray.in.ua/zvichajna-sprava-valentina-vasyanovicha-cilkom-vidpovidaye-nazvi

Залишити відповідь до Петро Рудольфович Скасувати відповідь

Дякуємо!

Тепер редактори знають.