Звичайна справа

Вчора на запрошення одного із провідних блогерів Львова - Романа Голубовського, ми мали можливість відвідати показ нового українського фільму "Звичайна справа". Перед переглядом було організовано невелику прес-конференцію для блогерів та журналістів за участі менеджера фільму Дмитра Іванова та головного актора Тараса Денисенка. Перелік питань був доволі стандартним як для представників української кінематографії - коли українське кіно стане позитивнішим та прибутковим, стандартно говорили про комплекси меншовартісності. Представники розповіли нам, що потрохи все-таки українське кіно починає відроджуватись, і вже цього року нас чекає 4-5 нових фільми створених за державні кошти.

Запам'ятались і деякі крилаті, часом доволі неоднозначні фрази:

Якщо люди хочуть порадіти, хай йдуть на голівудське кіно

Я народився і був зачатий в кіно. Я більше в кіно, а ніж живу на світі. Тарас Денисенко

Я звісно що не стрималась і задала питання про професійність піар-кампаній українських картин. Адже думаю, не одна я пам'ятаю як все було недолуго організовано, коли в прокат вийшла стрічка "Той, що пройшов крізь вогонь". Тоді на картину не потрапили навіть люди, які просто пішли б, бо це українське кіно. Мабуть найгучнішою піар-акцією цієї стрічки стали масові заходи #твікіно, коли твіттеряни в різних міст координуючись через твіттер збирались і йшли в кіно.

Звісно, що в мене є розуміння, що проведення якісної піар-кампанії - це додаткові затрати. Однак без цього насправді не має чого і починати розмову про самоокупність українського кіно. Загалом мене вкотре дивує ставлення людей, які здійснюють щось на державні гроші. Мені ніяк не зрозуміло, чому коли мова заходить про державні кошти, то елементарні закони бізнесу перестають там діяти. Адже якщо у вас є якісний продукт, то цілком закономірно, що необхідно докласти зусиль, аби кінцевий користувач дізнався про продукт і захотів цього продукту. Бюджет цього фільму був доволі не маленький (800 000$). І хоча з побаченого потім, справді можна відзначити достатню якість, але мені в таких випадках ніяк не йде з голови виступ Ігоря Рябчука на TEDxOdessa, де він розповідав про малобюджетне якісне кіно.

Дивним для мене також виглядає те, що в нашій країні, коли на держпідприємствах банально немає грошей на зарплати та оплату рахунків, звідкись з'являються державні кошти на зйомки фільмів. Але це вже зовсім інша історія.

Загалом мене прес-конференція зарядила достатнім позитивом, і я вже навіть починала собі прикидати, які  піар-моделі в тому числі із можливим частковим крауд-сорсингом могли б сприяти популяризації українського кіно. Але сам фільм відбив потім будь-які такі ідеї.

Загалом кіно справило на мене дуже двояке враження. Стилістикою подачі із самих перших хвилин воно мені відлунювало відомим американським фільмом за участі Вілла Сміта "У пошуках щастя". Закадровий голос, розстановка акцентів, типажність подачі філософської тематики, та ж сама особиста історія головного героя, коли від нього йде дружина. Не здивувала картина рівнем свого сторітелінгу - історія, яку вона розповідалась читалась погано, сюжет був надто лінійним, без відчутних кульмінацій та емоційних вибухів. Трохи було непоганого гумору, та гарних порівнянь.

Такий собі гарний фільм ні про що. Непогана спроба арт-хаусної інтерпретації проблематики кризи середнього віку в чоловіків. Опісля фільму друзі, з якими була на сеансі пробували мені розповісти, що ось цікаво обіграли різні приклади того, що ми сприймаємо вже "звичайною справою" - продавати релігію, продавати гімно і так далі. Але чесно? Якби не назва фільму, то я б взагалі про це не подумала.

Перед початком на прес-конференції один з громадських активістів Львова - Петро Рудольфович - задав питання представникам кінокартини, що саме автор хотів сказати фільмом.  Тоді й пролунала ось ця фраза

Митець нічого не хотів сказати, він просто виявив свої почуття способом, яким вмів

Мені чесно з цього приводу сумно. Адже справді вийшла з кінозалу, і зрозуміла, що людина, яка творила кінострічку, так нічого мені й не сказала. Чомусь мені це дуже нагадало українськість багатьох публічних виступів, коли людина виступаючи перед 50+ чи навіть 100+ абсолютно не задумується, що вона насправді хоче сказати цим людям, і чи має що їм сказати. І чому цим людям має бути не байдуже.

Я абсолютно не проти складних психологічних фільмів, арт-хаусних інтерпретацій сучасного життя. Але хочеться аби це робилось справді якісно, і мова тут не про фізичну якість кадрів чи фільму як такого. Хочеться якісних ідей, які будуть мотивувати, заставляти задумуватись, які захочеться цитувати та інтерпретувати до своїх життєвих ситуацій. І зовсім не хочеться, аби на екрані були рефлексії однієї людини, якій байдуже до свого глядача, до того ж рефлекції, які вже так нагадують бачене раніше кіно.

P.S.  На фільм нас запросили з кінотеатру "Планета кіно" у Львові.

Facebook Comments
Шукаєте де зупинитись в своїх наступних мандрах? Спробуйте знайти готель чи квартиру на Booking.com

Дякуємо!

Тепер редактори знають.