Ще одна книга Люко Дашвар, яка потрапила до моїх рук частково і через те, що майже за безцінь продавалась в Ашані. Що ж сюжет досить цікавий, з класичною для Люко Дашвар колоритною українською стилістикою. Непогана гра слів, своєрідна сюжетна лінія, яка трохи заплутана в часі.
Книга яскраво демонструє шаховий принцип українського бізнесу: чим ближче ти до короля, тим більше тобі плювати на пішаків, і тим легше ними жертвуєш ради досягнення своєї основної мети. І хоча книга чітко ділить героїв на добрих та поганих, але, на мою думку, ось ці світлі герої – Гоцик, Макс та Люба зображенні надто ідеалістично. І загалом емоційне наповнення, як на мене, слабше, а ніж в двох попередніх книгах Люко Дашвар – “Молоко з кров’ю” та “Село не люди“.
Любов не виступила фактично головною лінією, її потіснив ідеалізм, який якщо чесно не говорив так прямо до душі. В першій книзі – Село не люди – мені сподобалось вміння авторки цікаво повернути сюжет, зв’язати його кінці в несподіваних місцях. А ось цій книзі, цього трохи забракло. Загалом мені навіть складно дати відповідь на питання, а власне про що була сама книга. Можливо про те, як велике місто, великі гроші, великі сподівання загубили життя однієї дівчини. Але якщо чесно, у такому вигляді ця історія доволі пересічна – в Києві багато руйнується ідеалістичних сподівань і в наш час. І це правильно, це велике місто з високим ритмом, яке вимагає багато дій, і дуже швидких роздумів. Навряд чи це зараз місто для романтики та неквапливого попивання кави.
Читати варто для власного задоволення. Якщо Ви раніше не читали книг цього автора, я б не рекомендувала вам з неї починати. Не найсильніша її річ.
Читайте також:
Дякуємо!
Тепер редактори знають.