— Olena Sovyn (@chorna_kiwka) 11 серпня 2018 р.
Минулого тижня я прогулювалась музеєм сучасного мистецтва Берарду (до речі, вхід по суботах туди безкоштовний),і у відділі тимчасових виставок натрапила на виставку талановитого митця чиї візуальні творіння (найчастіше серії чорно-білих фотографій) супроводжувались короткими дописами. В одному із залів замість фотографій транслювалось відео хвиль, а на стіні містився ось цей надпис:
Скільки хвиль може поміститись в море?
Стільки скільки зможеш полічити
В цій короткій фразі якось в мить для мене знайшлось виявлення того, що вже давно крутилось в мене в думках про те, чи скінченною є можливість людини співчувати іншим, творити добро для інших, творити загалом. Останнім часом мені все частіше свідомо і глибоко хочеться вірити, що в людської душі є безкінечний ресурс, якщо в нього по-справжньому повірити, що він безкінечний, це ресурс – для співчуття, здатності відчувати прекрасне у всіх проявах, творити і творити добро зокрема.
Так, кожен з нас звісно втомлюється, і загальні світові тенденції багато говорять про me-time та self-care, та одне, на мою особисту думку, може не виключати інше. Мені часто дуже болить, коли бачу дискусії, які відбуваються в місцевому суспільстві про різноманітні світові проблеми, а Україна та проблеми з якими ми стикнулись протягом останніх кількох років залишаються невидимими. Мені буває дуже складно зрозуміти, чому люди вважають, що всі люди з білим кольором шкіри мають якісь превілеї тільки на основі кольору шкіри, і що з цим треба вічайдушно боротись, і в той же час, ці ж люди нічого не знають, про те, скільки дискусій про заробітчанство та нелегалів є в українському контексті. І досить часто цього сприйняття світу стає від навколишніх стає надто багато, і хочеться всім доказувати, що всі не праві, але чомусь мені здається, що це не правильний шлях. Мені здається, що хоча інколи люди й діляться своїм, щоб щось комусь довести (make the point), та ще частіше вони діляться, тому що їм болить, і в таких випадках вже багато років думаю, що є єдина стратегія – обійняти та вибачити.
Те ж саме правда, і в більш позитивному контексті. Якщо вам пощастило так само як і мені, то ваш мозок здатен видавати купу ідей. Мені і досі здається, що те, що твориться в моїй голові інколи нагадує якийсь не адекватний самоорганізований хаотивний карнавал, але те, що я для себе відкрила цього року, що навіть якщо в тебе є 10 геніальних ідей, і мені б дуже хотілось їх всіх втілити самій, то насправді немає нічого такого в тому, щоб віддати ці ідеї, тому що я починаю все сильніше вірити, що людська здатність творити – безмежна. І хоча інколи може здаватись, що все, все існуюче і доступне перетворене і передумане, та це щонайбільше сигнал просто піти поспати чи піти на прогулянку, а ніяк не підтвердження того, що здатність творити скінченна.
Мабуть, ще одна прекрасність – це прекрасність людських душ. Якщо жити за рамками стереотипного уявлення, якими мають бути люди, то можна відкрити для себе цілу безкінечність прекрасних і дуже різних душ водночас. Минулого тижня я зустрічалась зі своїми спіробітниками, і вони усі круті, та головне вони унікальні – з часто досить різним життєвим досвідом, виборами, звичками, та ця різноманітність не робить когось кращим чи гіршим – вони всі просто дуже різні і дуже прекрасні кожен по-своєму.
Поки мій мозок десь на задньому плані завжди перебирав ось ці різні думки про людські безкінечності, мені мабуть бракувало якоїсь життєвої аналогії для того, щоб зрозуміти самій чому таке може бути безкінечним. Напис, на який я натрапила на цій виставці, дуже точно і влучно передав те, що мені відчувалось – усе безкінечне, поки ми не стомимось лічити.
P. S. Тільки що от загуглила, це була виставка Жоау Мігель Барроса (http://pt.museuberardo.pt/exposicoes/photo-metragens-de-joao-miguel-barros)
Дякуємо!
Тепер редактори знають.